Рідний Монастирець

Календар
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Погода
Погода в Україні
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Історія села

Моя земля – земля моїх батьків

Розташування села
     Село Монастирець Жидачівського району Львівської області розташоване на південний схід від м. Львова, на кордоні з Івано-Франківською областю. Село розташоване на межі Східно-Європейської платформи і Передкарпатського передового прогину. Територія села займає Свічо-Дністровську рівнину і частину Прикарпатської височини. Рельєф пересічений балками. Корисних копалин на території не багато. Для місцевих потреб використовуються глина, пісок, галька. Клімат села – помірно-континентальний.
     По території села протікає річка Вільшанка, яка є правою притокою Дністра. Також зустрічаються озера-стариці, деякі ділянки заболочені. Річка Вільшанка витікає з лісу Вигода на відстані 1,5-2 кілометри від села. Довжина річки 4 кілометри. Під час сильних дощів річка виходить із берегів і заливає дороги та присадибні ділянки. У 1980, а також у 2010 роках русло річки поглиблено, це й перешкоджає сильним розливам.
     Село простягається вздовж річки Вільшанка тільки від половини своєї території. Верхня частина села звернена вправо, вздовж траси на місто Калуш. Із центра села розходяться дороги в сусідні села: Буянів, Протеси, Старе Село, Довгу Войнилівську. Село ділиться на частини: Горішній кінець, Долішній кінець, Середина, Вільшанка, Думка, Широке.

Легенда про виникнення села
     Наше село – одне з найдавніших поселень у Галичині. Точної дати його виникнення немає. Але вже в Іпатіївському літописі, де розповідається про історію Галицько-Волинського князівства, є згадка про боротьбу народних мас з ордами монголо-татарських ханів у ХІІІ ст. У жорсткій нерівній боротьбі 1241 року монголо-татарські завойовники зруйнували монастир, який був розташований на правому березі Дністра біля високих скель. Частина жителів і слуг цього монастиря загинули, а решта втекла в ліси. Коли орди монголо-татарських завойовників відступили, повернулись із лісу втікачі зруйнованого монастиря. Дехто з цих жителів почав відбудовувати свої житла недалеко від монастиря, а більшість з них відійшли два-три кілометри на південний захід і почали оселятися на пагорбах вздовж невеликої річки Вільшанки – притоки Дністра. Назва річки Вільшанка походить від густих заростів вільхи, що росли по обидва її береги. Так виникло нове село, яке було названо від слова монастир – Монастирець. Ті жителі, які залишились на старому місці, утворили село, яке отримало назву Старе Село.

Село Монастирець в XIV-XVIII ст.
     За розповідями старожилів, найшвидше була заселена горішня частина села, яка тепер називається Думка. Там колись була побудована церква. Село стало розбудовуватись вниз до центру. Залишки старого цвинтаря біля хати Зварича Семена і Порціни Марії свідчать про те, що, напевно, там пізніше теж була збудована церква. Теперішня церква існує в селі з 1887 року.
     Після занепаду Галицько-Волинського князівства село Монастирець, як і майже вся Галичина, спочатку потрапляє під угорське панування. В 1390 році місцеве населення вигнало угорських загарбників, але невдовзі Галичину загарбали польські феодали, які заволоділи нею на сотні років.
     З кожним роком розросталось село Монастирець, а його жителі освоювали все нові й нові землі. Вони розводили свійських тварин: корів, колів, коней, кіз, поросят, овець і займалися землеробством. Внаслідок поганого примітивного обробітку землі і поганої якості ґрунтів, хлібороби збирали мізерні врожаї. А це приводило до частого голоду і виснаження населення. В селі виділялись заможніші селяни – багатії, які нещадно експлуатували малоземельних і безземельних селян. А польські феодали обкладали місцеве населення непосильними податками. Багато кращих земель захопили церковники. Все це посилювало злигодні і бідування безпросвітних селян, а часто і приводило до невдоволення і обурення проти сваволі польських та місцевих феодалів.
     Особливо нестерпним було життя в XVI-XVII ст. внаслідок посилення феодально-кріпосницького гніту, викликаного сваволею поміщика, який володів великими земельними уділами на Журавенщині. Це приводило до зростання невдоволення і частих бунтів місцевих жителів.
     Під час визвольної війни українського народу1648-1654 рр. у селі Монастирець відбувалися заворушення та бунти проти панів-шляхтичів… Обезземелені селяни боролися за землю, адже земля тоді вважалась основним багатством, а вона належала панам-поміщикам. Українському селянину і за гроші не можна було купити землі, та й грошей нізвідки було взяти. Жителі села працювали на панщині по 4-5 днів у тиждень. Вожаками селян-бунтівників були Тимко Старух та Григорій Голісніцький.
     В 1676 році біля села Монастирець відбулася ще одна битва між турецько-польськими військами (до складу останніх входили козами), в результаті якої тутки зазнали поразки.
     У 1848 році на західноукраїнських землях знову спалахують масові селянські заворушення проти Австро-Угорської монархії. Не припиняли свою боротьбу і кріпосні селяни нашого Монастирець, яких нещадно експлуатували не лише польські й українські феодали, але й пануючі класи Австро-Угорщини.
     Довготривала боротьба жителів села Монастирець, яка була частиною загальної визвольної боротьби всіх трудящих західноукраїнських земель, закінчилась тим, що уряд Австро-Угорщини змушений був у 1848 році скасувати кріпосне право. На честь цієї події в багатьох селах були збудовані пам’ятники-хрести. Такий пам’ятник був збудований і в нашому рідному Монастирці у центрі села між будинком колишньої Сільської ради і хатою-читальнею ( в цей час – це дім "Просвіта”). В роки ІІ світової війни, цей пам’ятник було знищено. А в 1990 році на його місці встановлено новий хрест.
     Монастирець в перший половині ХІХ ст. досяг певного господарського рівня. Розвивалось в першу чергу сільське господарство, зокрема тваринництво. Люди виробляли все, що потрібне було для життя. Велике місце для господарства мало вирощування льону та конопель.
     Почали організовуватись ярмарки. Найближчим був ярмарок у селі Журавно. Торгували тим, що виробляли в господарстві. Купцями були жиди. Вони скуповували худобу на ярмарку і вдома в селян. У селі було кілька корчем.
     У 1858 році селом прокотилася холера. В хатах та на дорогах було повно померлих від цієї жахливої хвороби людей. Війт виділяв для цього спеціальних людей – грабарів – і цвинтар.

Село в роки І світової війни та утворення ЗУНР
     Перша світова війна захопила Монастирець несподівано. Старожили розповідають, що селом пройшов посильний і затрубив у трубку. Він оголосив, що почалась війна між Росією і Австрією, і всі чоловіки повинні негайно з’явитися у військову комендатуру в Журавно. Їхали у Журавно підводами. Жінки й дівчата проводжали рекрутів далеко за село, аж на Тартак. Перша світова війна забрала із села двадцять чоловік, багато було поранено. Деякі воїни попали в полон в Італію, Росію, Австрію.
     1 листопада 1918 року на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, утворилася Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Влада ЗУНР у нашому села була встановлена 2 листопада 1918 року і проіснувала до травня 1919 року.
     Відразу після проголошення ЗУНР почалася польсько-українська війна. Для захисту республіки було оголошено набір добровольців у Українську Галицьку Армію (УГА). З нашого села в УГА служили: Судук Сидір Ількович, Шараневич Микола Олексійович, Німко Пилип Гаврилович, Магаль Григорій Карпович, Порціна Дмитро Андрійович, Книш Григорів Степанович, Кулик Микола Семенович, Марчук Андрій Хомович, Лаврись Василь Олексійович, Лаврись Федір Панасович.

Освіта в селі Монастирець
      У 1923 році польською владою за державні кошти і з допомогою селян у Монастирці було побудовано школу, приміщення якої збереглося й донині. Поляки проводили полонізацію. У 30-ті роки викладання велося більш польською, ніж рідною мовою. Від другої кляси всі предмети викладалися польською мовою. В усіх клясах (з 2-ї до 7-ї) українська мова вивчалась тільки по 2-3 години на тиждень, та й то під назвою "jezuk ruski”. Назва українець переслідувалась. Вже наприкінці 30-х років у підручниках, наприклад, географії Польщі, коли мова йшла про населення, то писалось "rusini-ukraincy”. Вчителям-українцям не давали роботи в українських школах, звільняли з роботи, чи переводили під приводом "для добра школи” в західні польські воєводства, де жили самі поляки. Можна навести приклад, коли житель села Шараневич Микола Олексійович, українець, вивчився на вчителя, але йому не давали роботи, бо не хотів прийняти підданство польське. У школі тоді працювали поляки пан і пані Терльовькі, пани Рицові, пані Жипецька.
     Центром культурно-освітницького життя була читальня "Просвіта”. Читальня успішно виховувала молодь в українському національно-патріотичному дусі. Тут відбувалися вистави, працював хоровий гурток, велась протиалкогольна пропаганда. Роботою "Просвіти” керували такі свідомі молоді люди: Козак Михайло Іванович, Лаврись Василь, Максимів Василь, Стехнович Олексій, Книш Федір.
     Велика робота велись по вихованню і навчанню молодих людей, що називалося вишколом молоді. Кривцун Григорій Григорович і Мазур Петро Панькович навчилися вести городню справу і вчили це робити інших молодих людей. Дівчата і молоді жінки вчилися гарно варити, пекти, шити, а потім по цьому робили виставки.
     У 1939 році директором школи став Шараневич Микола Олексійович, вчителями – жителі нашого села Лаврись Василь Степанович та його дружина Катерина. Це була початкова школа. На першому і останньому уроках була молитва. Не всі діти мали змогу вчитися, більша частина дітей тоді не навчалась, бо не мали в що одягнутись і взутись. Початкова школа існувала до 1944 року, а тоді була створена семирічна школа. В школі навчалось 150 дітей, працювало 5 вчителів. Першим директором школи був Демків Михайло Тимофійович. З кожним роком в школі зростає число учнів і вчителів. На роботу в школу приїжджають молоді дівчата зі східної України: Ільницька О. І., Шинкаренко Г. О., Вовченко Т. І., Удовенко В. Багато сільських дівчат, вивчившись на курсах, стали вчителями в нашому та інших селах.

Село в роки Другої світової війни
      17 вересня 1939 року радянська армія перейшла Збруч, щоб "визволити” (насправді ж – загарбати) Західну Україну і Західну Білорусію від польського ярма. Не зустрічаючи ніякого опору, радянська армія швидко просувалася вглиб Галичини.
     По-різному зустрічали "совєтів”. В багатьох випадках населення села зустрічало воїнів "красної армії” хлібом-сіллю, квітами, синьо-жовтими прапорами. Жителі села, які пам’ятають це, розповідають, що офіцер армії-"визволительки”, побачивши синьо-жовтий прапор, сказав заховати, бо це не наш прапор. Польська шляхта втекла із села ще до приходу "совєтів”.
     Нова влада круто взялася наводити свої порядки. У 1939-40 рр. була проведена націоналізація земель князя-поляка Чорторийського, Тартаку і млина. Ці землі розподіляли між безземельними і малоземельними селянами.
     В 1940 році в селі Монастирець було організовано колгосп ім. Я. Франка. Людські поля позабирали і в колгосп тоді вступило 30 чоловік. Люди не хотіли вступати у колгосп, але силою забирали реманент, поле, розбирали стайні, стодоли. Першим головою колгоспу був Савуляк. В 1951 році в село приїжджає Ткаченко Іван Петрович і очолює колгосп "Комсомолець” аж до 1959 року.
     Ось такі спогади від старших людей Гарінько М. Д. та Німко М. М. записали учні школи: "Голову колгоспу обирали,не порадившись з людьми, а кого привезли з району. Без дозволу забирали город і залишали маленькі шматочки, відбирали худобу, людське майно, а взамін люди не отримували нічого. Людей заставляли робити в колгоспі, навіть якщо людина не погоджувалась, або не в силі була робити, інакше били. За роботу людям не платили, а записували трудодні і в кінці року давали трохи зерна і копійки.
     В цей час в бідних сім’ях було дуже скрутно з їдою, з одягом. Люди робили з раннього ранку й до ночі і навіть діти йшли на роботу. В полудень йшли додому на короткий відпочинок, їсти не було що, а після обіду їх знову гонили на роботу.
     Перед тим, як засновувати колгосп, люди навіть не мали права зібрати восени урожай зі свого городу, який весною засадили. А якщо зірвали хоча б один колосок зі своєї грядки, то за це знущалися над людьми, судили їх, кидали в тюрму або навіть вбивали відразу. Коли жінки йшли в поле жати, брали потайки торбину і зв’язуючи жниво в снопи, тайком терли в долонях кілька зерен, кидали їх в торбинку, щоб потім змолоти на жорнах і так рятувалися від голоду.
     Люди повинні були давати державі 30 кг м’яса, 300 штук яєць, 300 літрів молока, бездітні люди платили 300 рублів в рік. Також люди ще здавали позику – за гроші купляли облігації, а потім їх погашали.”
     Нова влада у 1939 році обрала голову сільського совєту. Ним став Стехнович Олексій Євстахійович, якого по-звірячому вбили в 1945 р. До 1939 року сільська рада називалась гміна, а по-сільському – канцелярія. Очолювали її війт або солтис. Першим війтом був Івасишин Іван, писарем був Гавриляк Василь. Після вбивства Стехнович Олексія головою став Книш Федір, секретарем – Гудак Василь, потім їх по-звірячому вбили. Ємець Іван Михайлович, Судук Яків Іванович, Довбняк Мартин Федорович, Стехнович Василь Тимофійович, Телька Лука Андрійович, Салій Василь Григорович, Бойко Катерина Олексіївна, Іваськів Галина Іванівна – досить розумні та освічені люди, які мусіли виконувати волю і накази радянської влади.
     Нові владики у 1939 році взялися вводити свої порядки. Насамперед було проведено націоналізацію промислових підприємств. Земля була оголошена державною власністю. У селі був створений комітет бідноти. Влада робила все можливе, щоб розпалити ненависть бідних селян до більш заможних, яких називали "куркулями”. Представники з району часто проводили в селі мітинги, на яких самі виступали, хвалили радянську владу, комуністичну партію і "особливо товариша Сталіна”. У виступах любили повторювати більшовицькі кличі: "Усе ваше, земля ваша, ліси ваші…” Було проведено перший призов у радянську армію в грудні 1939 – січні 1940 р. Багато жителів воювало на фронтах Другої Світової війни.
     3 липня 1941 року в наше рідне село увірвалися німці. На тимчасово окупованій гітлерівцями території було встановлено "новий порядок”. Старостою було обрано Колоса Івана Кириловича. Кілька десятків людей, особливо молодь, було насильно забрано на каторжні роботи до Німеччини. Серед них: Судук Ксенія Василівна, Попадин Олекса, Крохмалюк Степан Дмитрович, Кривцун Григорій Степанович, Шевчук Микола Степанович, Стехнович Анастасія Федорівна, Попадин Настя та багато інших.
     Німецький терор особливо шаленів проти жидів. В нашому селі проживала жидівська сім’я Нухім: двоє старих, чоловік Йосьо, його жінка Салька і двоє дочок – Рузя і Гіза. Старша дочка Рузя йшла до молочарні, коли побачила, що до старости Колоса пішли німці. Вона швидко побігла додому і батьки її встигли втекти. Старі і діти не втекли. На їхнє подвір’я зайшли німці разом зі старостою і приказали всім вийти надвір. Старшій дочці наказали молитися. Вона вклякла на коліна і промовила після молитви слова, звернені до старости: "Пане Колос, врятуйте нас.” Але тут пролунав постріл і на землю впала мертва Рузя. Малу каліку Гізу поставили зверху на стару бабцю і вбили однією кулею обох. А дідусь із цієї сім’ї, навіть не усвідомивши що сталося, як був скошений кулею за хатою в той час, коли збирав підбіл. Мамі Сальці і татові Йосьові вдалося втекти. Але невдовзі один чоловік, боячись, щоб його не виселили з жидової хати, видав Йося і Сальку. Йося схопили і вбили, а Сальку, кажуть люди, зустрічали потім в Тернополі.
     Роки 1941-42 були особливо важкі для Монастирця. Повінь 1941 року зруйнувала поля та урожаї на них. Люди опинилися на грані голоду. Щоби вижити, селяни їздили на Поділля і за одяг вимінювали там зерно. Бідні люди, щоб принести зерна додому, іноді йшли пішки сотні кілометрів, обходячи німецькі застави, бо німецька поліція відбирала все. Щоб якось протягнути до нового урожаю, дехто привозив із Ходорівського цукрового заводу відходи з буряків (їх тоді називали вітлоки). З цього пекли коржі, додаючи трохи муки. Основними харчами для багатьох були кропива, квасок, лобода. Були випадки, що люди пухли з голоду, але до нового врожаю люди таки дотягнули. 1942 рік був особливо врожайним на картоплю. Це і врятувало монастирчан.
     В кінці 1941 на початку 1942 років німці почали збирати теплий одяг для своєї армії. Цю акцію було доручено провести сільській управі. Важким тягарем на плечах людей були щорічні контингенти зерном, м’ясом, картоплею для німців. Кожної осені село повинно було розраховуватись із основними поставками. Так тривало аж до 1944 року. За даний контингент німецька адміністрація видавала людям "пункти”, за які в спеціальних крамницях можна було купити одяг, чоботи, шкіру тощо. Лляне полотно було в кожній хаті, з нього робили сорочки, штани, верети. Із сирої нитки в’язали светри, рукавиці.
     Кінець 1942 року і початок 1943 року характерні для Монастирця активацією ОУН з зв’язку зі створенням УПА на Волині. Активними діячами УПА були Лаврись Яків, Судук Василь – жителі нашого села, яких побито в криївці на Вигоді 13 січня 1943 року.
     1944 рік характеризується найбільшим піднесенням національного руху. Скрізь по селах і містах була створена мережа ОУН. Вона була прекрасно налагоджена. У кожному зв’язку був станичний. По зв’язках можна було проводити людину із села в село. Зв’язковими були молоді дівчата: порціна Марія, Сокирко Орина, Ломиш Марія, Ломиш Надія.
     Для потреб УПА в селі збирали зерно, м'ясо. Багато мирних жителів загинуло в ті часи, траплялося, що від рук односельчан. Жертвами стали: Книш Федір, Гузій Василь, Стехнович Олексій, Хитровський Микола, Лаврись Меланія, молоді хлопці – брати Телька Федір та Василь.
     У вересні-жовтні 1944 року було проведено примусову мобілізацію в радянську армію.
     Сім’ї тих людей, які хоч трохи чимось допомагали УПА були вивезені на Сибір. Ось спогади про ті часи: "На Сибір були вивезені сім’ї Сокирко Орини, Кулик Меланії, Лаврися Михайла, Ломиш Меланії та інші. Ломиш Меланія якраз виходила заміж за воїна УПА з Тарнавки Мудрого Михайла. Тільки молоді посідали за стіл, як хтось повідомив, що наближаються облавці. Молодий Михайло вискакує через вікно надвір. Більше не судилося Меланії бачити свого чоловіка, а вона сама зі своєю мамою відбули 7 років на Сибіру.”
     Відгриміли залпи війни. Село стало заліковувати свої ран. Знову жителі вернулись до мирної праці. У 1951 році в селі створена середня школа, в якій працює 1 вчителів. Директором був Карпенко Дмитро Йосипович. Число учнів збільшується і вже у 1953 році в школі навчається 300 учнів. У 1951 році Монастирецька середня школа робить свій перший випуск. Майже всі випускники з цього випуску стають студентами вузів і більшість із них обирає професію вчителя.

Село в 70-80-ті роки
      З кожним роком село все більше оновлюється. В 1974 році вступає в дію типове приміщення середньої школи, в якій навчається 535 учнів і працює 46 вчителів. 40 з них – вихідці із рідного села. Побудово приміщення сільської ради, медпункту, пошти, два нові магазини. Жителі села будують все більше добротних будинків.
     В селі діє колгосп "Верховина”, який об’єднує 4 села і має пилораму, новий тракторний стан, зерносушильний комплекс, нові тваринницькі ферми. Село займається вирощуванням свійських тварин, технічних культур, зернових культур і картоплі.
     Село повністю електрифіковано та рідіофіковано. 26 громадян стали власниками автомобілів. Майже кожна хата має телевізор.
     Великі демократичні зміни проходять в селі у 1990 році. У липні 1990 року до влади приходить демократичний уряд. 1 грудня 1991 року село бере участь у всенародному референдумі, де люди виявляють волю жити у самостійній Україні.
     В селі створюється товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. Своїм завданням воно ставить відродження національних традицій. Кошти, зібрані на благодійних концертах товариством, йдуть на будівництво могили січових стрільців, хреста на честь скасування кріпосного права.
     В селі створено народний ансамбль сім’ї Поповичів. У березні 1992 року відбувся ювілейний вечір з нагоди 25-річчя заснування сільського церковного хору.
     З 1991 року сталися зміни і в освіті. Школа починає працювати за концепцією національної школи. Велика увага приділяється вивченню учнями рідної української мови. Учні мають право вивчати предмети за вибором. Частим гостем серед вчителів та учнів є художник, уродженець нашого села, Гудак Василь Андрійович. У листопаді 1992 року представники школи відвідували його виставку, що експонувалася у Львівському музеї етнографії і народних промислів України.

Село сьогодні
      У 2003 році відроджуються футбольні традиції села Монастирець. Зараз футбольним наставником команди є Савчин Євгеній. Молоді гравці часто виборюють призові місця на районному рівні.
     У 2010 році у селі, в центральній частині, встановлюють капличку Матінки Божої за кошти жителів села, а також капличку святого Миколая Чудотворця, ім’я якого носить католицька церква села Монастирець, за підтримки футбольної команди нашого села.
     Зараз планується будування нової церкви у центральній частині села.
     На сьогоднішній день директором школи є Чмелик Тарас Григорович. Головою села на виборах 31 жовтня 2010 року обирають Башту Володимира Миколайовича. Культурним життям села, а також домом культури "Просвіта” керує Башта Надія.